Субота двадцять дев'ятого тижня звичайного періоду

Коли ми дивимося на світло, що пробивається крізь ранкове вікно, ми іноді бачимо в ньому не просто сонячні промені, а нагадування про те, що життя — це дар, який постійно оновлюється. Саме в такі моменти, коли тиша ранку огортає нас, ми згадуємо нашого дорогого Бенджаміна. Ми згадуємо не його хворобу, не лікарняні стіни, а його світлу допитливість, його щире захоплення світом — від складних алгоритмів, які він будував у своєму коді, до тих моментів, коли він разом із татом спостерігав за літаками, мріючи про свою власну «Con Chim Airlines». Цей хлопчик, наш Бен, мав у собі дивовижну здатність бачити красу в тому, що інші могли б пропустити. Його життя було як добре оброблений сад, де кожен паросток любові, кожна усмішка, кожна ідея були спрямовані до світла.

Сьогодні апостол Павло в посланні до Ефесян говорить нам про зростання. Він каже: «Живучи в істині й любові, ми маємо в усьому зростати в Того, Хто є головою — Христа». Це зростання — не про вік, не про сантиметри, не про досягнення в математиці чи технологіях, хоча Бен був у цьому неперевершений. Це зростання про те, як ми стаємо подібними до Ісуса. Це зростання в любові, яка не шукає свого, а віддає себе. Згадайте, як Бен, у свої п'ятнадцять років, виявив бажання віддати свою скарбничку, щоб допомогти дядькові Вільяму. Він не розбивав її, він не робив із цього галасу, але саме це чисте, безкорисливе бажання — віддати все, що має, заради іншого — є свідченням того, що він уже був «дорослим» у вірі. Він знав те, до чого ми, дорослі, іноді йдемо все життя: що справжнє багатство — це не те, що ми накопичуємо, а те, що ми даруємо.

Але давайте зупинимося тут і назвемо речі своїми іменами. Бувають дні, коли цей шлях здається надто крутим. Алане і Тхао, я знаю, як ви несете цей хрест, і як важко буває втримати надію, коли пам’ять про Бена приходить як гострий біль. Я знаю, як у моменти глибокої втоми, коли ніч здається нескінченною, у ваші серця може закрастися тінь сумніву чи провини. Можливо, ви запитуєте себе: «Чи я міг зробити більше? Чи я щось пропустив?». Дозвольте мені сьогодні вимовити святу істину перед Богом: ви не винні. Жодна ваша тривога, жодна безсонна ніч, жоден подих любові не були марними. Хвороба, яку пройшов Бен, не була покаранням, не була наслідком вашого недогляду чи будь-якої вашої помилки. У цьому житті трапляються випробування, які лежать далеко за межами людського розуміння, які неможливо було передбачити чи змінити. Бог не звинувачує вас. Навпаки, Він бачить вашу любов, яка була для Бена цілим всесвітом, і Він приймає цю любов як найдорожчий дар. Відпустіть цей камінь провини, бо він не належить вам.

Подивіться тепер на Євангеліє, на цю притчу про безплідну смоковницю. Господар хоче її зрубати, бо вона не приносить плоду. Але садівник благає: «Залиш її ще на цей рік, я обкопаю її й обкладу гноєм». Це образ Божого терпіння до нас. Ісус не дивиться на нас як на об’єкти для суду, Він дивиться на нас як на сад, який потребує Його догляду. Іноді ми відчуваємо себе цією смоковницею — виснаженими, нездатними рости, застиглими в горі. Але Ісус — це наш Садівник. Він приходить до нас у нашому болю, Він обкопує наше серце, Він дає нам поживу Своєї благодаті, щоб ми могли жити далі. Він не вимагає від нас негайного «плоду» радості, коли ми в жалобі. Він просто просить нас дозволити Йому бути поруч, дозволити Йому підтримувати нас, коли ми самі не маємо сил стояти.

Бенджамін був тим, хто завжди «пробував». Він вірив, що «спроба — це все, що має значення». Він не боявся працювати, не боявся вчитися, не боявся бути собою. Його життя було постійною спробою любити світ, навіть коли цей світ був до нього суворим. І тепер, коли він у «Банкеті Небес», він не перестав любити. Він продовжує бути частиною вашої родини, вашим ангелом, який дивиться на вас із любов’ю, що значно більша за ту, яку ми можемо осягнути тут. Раяне, мій любий, ти дивишся на світ і бачиш порожнечу, яку залишив брат. Але ти також несеш у собі частинку його світла. Ти — продовження його радості, його цікавості, його доброти. Живи для нього, не бійся мріяти, не бійся бути щасливим, бо це саме те, чого він хотів би для тебе найбільше.

Ми часто думаємо, що страждання — це стіна. Але в Божому плані це двері. Двері до розуміння того, що ми ніколи не буваємо самотніми. Коли ви відчуваєте, що сльози наповнюють очі, пам’ятайте, що Ісус плакав разом із Мартою і Марією біля гробу Лазаря. Він знає ваш біль. Він не просто спостерігає за ним — Він відчуває його разом із вами. Він тримає вас, як Він тримає Бена у Своїх вічних обіймах. Ви — сім’я, яка пройшла через вогонь, але ви не згоріли. Ви стали сильнішими в тій любові, яка ніколи не минає.

Сьогодні, йдучи звідси, візьміть із собою одну маленьку річ: пам’ятайте, що ви не повинні нести цей тягар самотужки. Коли вам стане важко, просто зупиніться на мить, заплющте очі й скажіть: «Господи, Ти знаєш мій біль. Я віддаю його Тобі». Не намагайтеся бути сильними для всіх. Будьте просто дітьми Божими, які дозволяють Батькові піклуватися про них. І нехай спогад про Бена буде для вас не джерелом смутку, а джерелом світла, яке веде вас до того дня, коли ви знову зустрінетеся в місці, де більше немає жодних сліз, жодних хвороб, лише вічна радість. А Бен… наш дорогий Бенджамін, він тепер летить у небі, де немає жодних кордонів, лише нескінченний політ у Божій любові. Він чекає на вас, посміхаючись, як він завжди це робив. Амінь.