Четвер двадцять п'ятого тижня звичайного періоду

Ми часто дивимося на світ як на великий, складний механізм, де кожна деталь має своє місце, де все піддається логіці, де ми можемо виміряти успіх кількістю кроків, які ми зробили, або кількістю годин, які ми відпрацювали. Це світ, який описує Когелет у сьогоднішньому першому читанні: «Що за користь людині з усього її труду, яким вона трудиться під сонцем?» Він говорить про сонце, що сходить і заходить, про вітер, що кружляє, про ріки, що біжать до моря, але ніколи не наповнюють його. Це відчуття циклічності, відчуття того, що все вже було, і ніщо не є новим, може здаватися гнітючим. Особливо, коли ми дивимося на своє життя, на життя тих, кого ми любимо, і бачимо, як швидко воно минає, як «покоління приходить і покоління відходить», і ми ставимо собі болісне питання: «А в чому був сенс? Де той слід, який мав залишитися назавжди?»

Бенджамін Во, наш дорогий Бен, був хлопчиком, який дуже добре розумів, як працюють механізми. Його розум, такий гострий і допитливий, міг розібрати на деталі складні хмарні інфраструктури, він міг говорити про технології з такою ж легкістю, з якою інші діти говорять про іграшки. Він був архітектором свого власного світу — світу, де він мріяв про «Con Chim Airlines», де він збирав дані, де він бачив красу в точності авіаційних ліній. Але сьогодні, дивлячись на ці слова з Екклезіяста, я хочу, щоб ми побачили іншу сторону Бенджаміна, сторону, яка не вимірюється логікою «під сонцем». Я хочу, щоб ми згадали, як він, у свої п’ятнадцять років, мав серце, яке було готове віддати все, що мав — ту саму скарбничку, яку він хотів запропонувати дядькові Вільяму, коли той хворів. Це не була «суєта суєт». Це була дія, яка виходила за межі часу, за межі людського розрахунку. Це був жест, що торкнувся вічності.

Алане, Тхао, я знаю, що ці три місяці, які минули відтоді, як Бенджамін відійшов до Господа, ви відчуваєте себе так, ніби ви опинилися в цьому циклі, про який пише Когелет. Ви прокидаєтеся, і світ продовжує рухатися: сонце сходить, вітер віє, люди йдуть на роботу, але у вашому домі, у вашому серці, час ніби зупинився. Ви дивитеся на його речі, на його GitHub-репозиторії, на його плани, які залишилися незавершеними, і ви відчуваєте, що все це — суєта. Ви запитуєте, чому цей політ був таким коротким. Ви запитуєте, чи не пропустили ви чогось, чи не було якогось кроку, який ви могли зробити інакше. Послухайте мене уважно, бо це Слово Боже сьогодні хоче зняти цей тягар з ваших плечей: ви ні в чому не винні. Жодна ваша дія, жодна ваша увага чи її відсутність не могли змінити того, що сталося. Хвороба — це не ваша вина. Ви не зробили помилки. Бог не звинувачує вас, і ви повинні перестати звинувачувати себе. Відпустіть цей камінь провини, бо він не ваш. Він належить минулому, яке вже не має сили над вами. Ви любили Бенджаміна досконало, і ця любов — це єдине, що має значення перед обличчям Бога.

У Євангелії ми бачимо Ірода. Він «був у великому замішанні», бо чув про Ісуса, і не міг зрозуміти, хто Він такий. Він шукав відповіді в минулому: «Чи це Іван, якого я обезголовив? Чи це Ілля?». Ірод намагався втиснути нове життя, яке приніс Ісус, у старі категорії. Він намагався зрозуміти Божу дію через призму своїх страхів і своєї провини. Ми часто робимо те саме. Ми намагаємося зрозуміти смерть, намагаємося знайти причину в тому, що сталося, намагаємося «розв’язати» це горе, як математичну задачу. Але Ісус не дає Іроду відповіді, яку той очікує. Він просто є. Він діє. Він зцілює. Він любить.

Бенджамін сьогодні вже не в «циклі» цього світу. Він не підпорядкований законам, які описує Когелет. Він у тому місці, де «нічого нового під сонцем» перетворюється на «ось, Я творю все нове». Він тепер бачить ту реальність, про яку ми лише здогадуємося. Він бачить, що його життя не було суєтою. Його життя було даром, який він приніс у цей світ, і цей дар продовжує жити. Він живе в кожному вашому доброму вчинку, у кожній краплі води з криниці в далекому В’єтнамі, у кожному вашому погляді один на одного. Раяне, мій дорогий хлопчику, ти — брат, чия присутність поруч із мамою і татом є найвищою формою втіхи. Ти знаєш, як Бен любив життя, як він мріяв, як він був поруч. Не бійся жити далі. Твій брат не хоче, щоб ти завмер у своєму горі. Він хоче, щоб ти продовжував мріяти, щоб ти будував свій шлях. Коли ти дивишся на літаки, коли ти займаєшся робототехнікою, пам’ятай: ти не один. Твоя присутність поруч із батьками — це найвища форма молитви, яку вони можуть отримати сьогодні. Ти — їхня надія, так само як вони є твоєю.

Іноді ми думаємо, що страждання — це покарання. Але Ісус, коли Його запитали про сліпого від народження, сказав чітко: «Ні він не згрішив, ні батьки його». Іноді речі просто трапляються, і жодна людська увага не може їх попередити. Не носіть у собі цей тягар. Ви були для Бенджаміна всім — його домом, його безпекою, його любов’ю. Ви не зробили помилки. Бог не звинувачує вас. Він обіймає вас, так само як ви обіймали Бенджаміна, коли він був маленьким. Пам’ятаєте, як він приносив вам радість, як він сміявся, як він був «ангелом», який вчив вас любити по-новому? Це не зникло. Це стало частиною вічності.

Сьогодні я прошу вас: не намагайтеся бути «сильними» перед Богом. Будьте справжніми. Плачте, якщо плачеться, сумуйте, якщо сумується. Але пам’ятайте: ви несете цей хрест не самі. Ісус несе його разом з вами. Кожна ваша сльоза, кожна ваша молитва — це частина того шляху, який веде вас до зустрічі з ним. Ви не втратили свого сина. Ви просто віддали його на зберігання Тому, Хто любить його більше, ніж ви могли б уявити. Він чекає на вас там, де більше немає сліз, де кожна ваша розлука перетвориться на зустріч, що триватиме вічно. Не бійтеся. Ви не одні. Ви — Його сім’я. І Він тримає вас у Своїх руках, так само як Він тримає Бенджаміна. Коли ви вийдете звідси, я прошу вас зробити одну маленьку річ: просто подивіться в небо і посміхніться, як це робив Бен, коли говорив про свої літаки. Це і є ваша молитва. Це і є ваша надія. Амінь.