Четвер двадцять третього тижня звичайного часу

Коли ми дивимося на світ, ми часто шукаємо в ньому логіку, структуру, якусь систему, що пояснює, чому все відбувається саме так. Ми будуємо плани, ми вибудовуємо архітектуру нашого життя, подібно до того, як будують складні мережі або пишуть код для нових програм. Ми хочемо, щоб усе мало сенс. І коли приходить біль, який не вписується в жодну логічну схему, ми відчуваємо себе так, ніби наш світ, який ми так ретельно будували, раптом розсипався, як картковий будинок.

Сьогодні святий Павло в посланні до коринтян говорить про знання, яке «надимає», і про любов, яка «будує». Це надзвичайно важливий момент. Знання — це те, що ми можемо осягнути розумом, це те, що Бенджамін так любив, коли занурювався у світ AWS чи складних математичних алгоритмів. Це те, що робило його таким блискучим, таким схожим на тата в його амбіціях і в його вмінні бачити структуру речей. Але Павло каже: якщо ми знаємо все, але не маємо любові, ми ніщо. Любов — це те, що будує, це те, що залишається, коли всі наші схеми та плани вичерпуються.

Алане, Тхао, Раяне, сьогодні ви тут, і ви несете цей біль уже два місяці. Ви пам’ятаєте Бенджаміна — вашого хлопчика, який був таким допитливим, таким уважним, який мріяв про «Con Chim Airlines» і який міг годинами говорити про літаки, дивлячись у небо з таким захопленням, наче він уже бачив те, що приховане за хмарами. Ви пам’ятаєте його усмішку, його braces, його щирість. Ви пам’ятаєте, як він, ще зовсім малим, хотів віддати все, що мав, — свою скарбничку, щоб допомогти дядькові Вільяму. Він не розбив її, він просто запропонував. Це був жест не просто хлопчика, це був жест серця, яке вже знало, що означає любити.

Я знаю, що в ці дні ви часто відчуваєте себе так, ніби ви стоїте перед зачиненими дверима. Ви згадуєте той сон, де ви з татом купували морозиво, де Бенджамін платив за вас, де він був такий живий, такий здоровий. Ви згадуєте той інший сон, де він, без сорочки, у зелених шортах, стояв біля дверей 419 і питав: «Чому я такий? Чому це сталося?». Ви відчуваєте цю його розгубленість, цю його «бức bối» — цю внутрішню боротьбу, яку він так мужньо ніс. І ви, як батьки, відчуваєте цей біль за нього ще гостріше, ніж за себе.

Я хочу сказати вам сьогодні, дивлячись на вас у правді Божій: ви не винні. Почуйте це, будь ласка. Багато батьків, втративши дитину, носять у собі цей тихий, отруйний камінь самозвинувачення: «Чи я міг зробити більше? Чи я щось пропустив? Чи це моя помилка?». Послухайте: це не ваша провина. Хвороба не є наслідком того, що ви зробили чи не зробили. Бог не посилає хворобу як кару. Бог не звинувачує вас. Ви любили Бенджаміна досконало. Ви були для нього цілим світом, його безпечною гаванню, його домом. Він знав вашу любов. Він знав, що ви були поруч до останнього подиху. Відпустіть цей камінь провини, він не ваш. Бог не тримає на вас зла, і Бенджамін — ваш світлий, добрий Бенджамін — не звинувачує вас. Він любить вас так само, як і ви його.

Подивіться на Євангеліє від Луки. Ісус каже: «Любіть ваших ворогів, робіть добро тим, хто вас ненавидить». Це звучить як неможлива вимога, чи не так? Але Ісус не дає нам це як тягар. Він дає нам це як ключ до свободи. Коли ми любимо тих, хто нас не любить, ми стаємо вільними від очікувань, від образи, від болю, який нас паралізує. І коли ми прощаємо — насамперед, коли ми прощаємо самих себе за те, що ми «не вберегли», за те, що ми «не змогли» — ми відкриваємо двері до Божої милосердної любові.

Бенджамін сьогодні в «Банкеті Небес». Він більше не обмежений ніякими тілесними слабкостями. Він той самий Бен, якого ви знали, але тепер він бачить усе в світлі Божої любові. Він бачить ваші сльози, і він хоче, щоб ви знали: «Не бійтеся, я тут, я з вами». Його любов продовжує жити. Вона тече в тій криниці в Камау, вона тече в кожному вашому доброму вчинку, вона тече в тому, як ви підтримуєте одне одного. Він не зник. Він просто перейшов у той вимір, де більше немає ніяких «Con Chim Airlines», бо він уже літає в любові Отця.

Раяне, мій дорогий хлопчику, ти несеш цей хрест разом із батьками. Я знаю, як важко тобі бачити їхній біль, як важко бути самому без свого найкращого друга. Але пам’ятай: Бенджамін хоче, щоб ти жив. Він хоче, щоб ти продовжував мріяти, щоб ти будував, щоб ти був допитливим. Ти — частина його спадщини. Ти несеш у собі його світло. Коли ти дивишся на небо, коли ти думаєш про нього, знай, що він поруч. Він не залишив вас. Він просто перейшов у ту частину Божого дому, де більше не потрібні літаки, бо він уже в польоті до Отця.

Сьогодні я прошу вас: не намагайтеся «виправити» свій біль. Просто дозвольте Богу бути з вами посеред нього. Коли ви відчуваєте, що світ навколо вас «минає», пам’ятайте, що Бог — це Той, Хто робить нас новими. Він оновлює нас Своєю благодаттю. Він не залишає вас. Він стоїть поруч, як стояв біля Хреста Своєї Матері. Він знає ваш біль до останньої краплі.

Вийшовши звідси, візьміть із собою цю надію: Бенджамін — ваш «малий», ваш ангел — тепер у руках Того, Хто є Володарем життя. Його життя не було «коротким» у сенсі марності; воно було завершеним у любові. Ви не втратили його назавжди. Ви просто віддали його Богу, щоб Він беріг його до того дня, коли ви знову зустрінетеся. А до того часу — живіть. Живіть для нього, живіть для Раяна, живіть для себе. Бо кожна ваша усмішка, кожен ваш добрий вчинок — це продовження того світла, яке Бенджамін приніс у цей світ. Нехай Господь благословить вас миром, який перевищує всяке розуміння, і нехай ви завжди пам’ятаєте: ви не одні. Ви ніколи не були одні. Амінь.