Спомин святого Петра Клавера, пресвітера

Ми часто дивимося на речі навколо нас як на такі, що мають тривати вічно. Ми купуємо техніку, плануємо маршрути, будуємо в голові графіки на десятиліття вперед. І це природно. Але сьогодні святий Павло, пишучи до коринтян, пропонує нам інший погляд, який на перший погляд здається майже різким: «Час короткий… світ у тому вигляді, в якому він є, минає». Це не заклик до байдужості, а заклик до правди. Уявіть собі мандрівника, який знає, що до кінця подорожі залишилося лише кілька кроків. Він не розпаковує валізи, щоб облаштуватися назавжди. Він зосереджений на самій дорозі і на Тому, Хто його зустріне вдома.

Давайте сьогодні затримаємося на одному образі, який проходить крізь наші читання, як нитка крізь тканину: образ «погляду, спрямованого вгору». У Євангелії від Луки ми бачимо Ісуса, Який «підвівши очі на своїх учнів», промовляє блаженства. Він не дивиться на них як на натовп. Він дивиться на них як на тих, хто несе тягар — на вбогих, голодних, тих, хто плаче. Він піднімає їхній погляд від землі, від їхньої скорботи, до вічності. Він каже: «Радійте і веселіться, бо ваша нагорода велика на небесах».

Алане, Тхао, Раяне, я знаю, що минуло два місяці, відколи ваш Бенджамін — ваш світлий, допитливий Бен — відійшов до Господа. Це два місяці, у яких кожен день здається довгим, а водночас — надто коротким. Ви пам’ятаєте його — не як того, хто пішов, а як того, хто завжди був поруч із таким щирим, «запитальним» поглядом. Ви пам’ятаєте, як він у свої п'ятнадцять років був настільки захоплений авіацією, що міг годинами говорити про Boeing 737, про свої мрії створити «Con Chim Airlines». Ви пам’ятаєте його усмішку, коли він, будучи ще зовсім малим, з такою серйозністю пропонував віддати свою скарбничку, щоб допомогти дядькові Вільяму. Він не розбивав її, не рахував монети, він просто пропонував усе, що мав. Це був жест хлопчика, який уже тоді розумів, що в цьому світі найцінніше — це не речі, а любов.

Але я знаю, що в ці дні ви часто відчуваєте себе так, ніби ви плачете, але «як ті, що не плачуть», намагаючись триматися заради інших. Іноді до вас приходить той виснажливий шепіт, який мучить багатьох батьків після втрати дитини: «Чи я міг щось зробити? Чи я пропустив якісь ознаки? Чи це моя вина?». Послухайте мене, як священик, який стоїть перед вами в правді Божій: ви не пропустили нічого. Бог не посилає хворобу як кару, і Він не звинувачує вас. Ви любили Бенджаміна досконало. Ви були для нього цілим світом. Ваша турбота, ваші спільні подорожі, ваші розмови — це було все, що йому було потрібно. Хвороба — це не ваша провина. Це не наслідок того, що ви зробили чи не зробили. Це таємниця, яку ми не можемо осягнути, але ми знаємо одне: ви не винні. Відпустіть цей камінь провини, він не ваш. Бог не тримає на вас зла, і Бенджамін — наш дорогий Бен — усміхається вам із того небесного бенкету, де він тепер вільний від усього земного болю.

Подивіться на Ісуса, Який дивиться на Своїх учнів. Він бачить їхню вбогість, але Він не каже: «Мені шкода». Він каже: «Ваше є Царство Боже». Це не втіха на майбутнє; це обітниця, яка діє вже зараз. Бенджамін тепер живе в цьому Царстві. Він не «пішов» у порожнечу; він увійшов у ту реальність, де більше немає жодних лікарень, жодних тривог, жодних обмежень. Він тепер «дихає нормально», як він сказав татові уві сні. Він тепер бачить красу, про яку ми можемо тільки здогадуватися.

Раяне, мій дорогий хлопчику, ти несеш цей хрест разом із батьками. Я знаю, як важко тобі бачити їхній біль, як важко бути самому без свого найкращого друга. Але пам’ятай: Бенджамін хоче, щоб ти жив. Він хоче, щоб ти продовжував мріяти, щоб ти будував, щоб ти був допитливим. Ти — частина його спадщини. Ти несеш у собі його світло. Коли ти дивишся на небо, коли ти думаєш про нього, знай, що він поруч. Він не залишив вас. Він просто перейшов у ту частину Божого дому, де більше не потрібні літаки, бо він уже в польоті до Отця.

Сьогоднішнє Євангеліє ставить перед нами дзеркало. «Горе вам, багаті… горе вам, що тепер смієтеся». Це не про гроші чи успіх. Це про те, де ми шукаємо свою «втіху». Якщо ми шукаємо її лише в земному — у речах, у планах, у тому, щоб «усе було добре» — ми будемо розчаровані, бо цей світ минає. Але якщо ми шукаємо втіхи в Бозі, навіть посеред сліз, тоді ми стаємо тими, про кого Ісус каже: «Блаженні ви». Ваша втіха зараз — це ваша любов до Бенджаміна, яка не закінчилася смертю. Це ваша пам’ять про нього, яка стає молитвою.

Коли ви відчуваєте, що біль стає нестерпним, коли ви згадуєте, як ви разом стояли на березі озера, або як ви святкували дні народження, не намагайтеся «виправити» цей біль. Просто дозвольте Богу бути з вами посеред нього. Коли ви відчуваєте, що світ навколо вас «минає», пам’ятайте, що Бог — це Той, Хто робить нас новими. Він оновлює нас Своєю благодаттю. Він не залишає вас. Він стоїть поруч, як стояв біля Хреста Своєї Матері. Він знає ваш біль до останньої краплі.

Вийшовши звідси, візьміть із собою цю надію: Бенджамін — ваш «малий», ваш ангел — тепер у руках Того, Хто є Володарем життя. Його життя не було «коротким» у сенсі марності; воно було завершеним у любові. Ви не втратили його назавжди. Ви просто віддали його Богу, щоб Він беріг його до того дня, коли ви знову зустрінетеся. А до того часу — живіть. Живіть для нього, живіть для Раяна, живіть для себе. Бо кожна ваша усмішка, кожен ваш добрий вчинок — це продовження того світла, яке Бенджамін приніс у цей світ. Нехай Господь благословить вас миром, який перевищує всяке розуміння, і нехай ви завжди пам’ятаєте: ви не одні. Ви ніколи не були одні. Амінь.