Понеділок Сімнадцятого Тижня Звичайного Часу

Дорогі брати і сестри у Христі,

Сьогоднішні читання запрошують нас замислитися над природою Божого Царства і над тим, як ми відповідаємо на Його поклик. У першому читанні з книги пророка Єремії ми чуємо дуже промовистий образ: пояс, який Бог наказує Єремії сховати, а потім виявити згнилим. «Ось так, – каже Господь, – Я дозволю згнити гордості Юди, великій гордості Єрусалиму». Це потужне нагадування про те, як далеко ми можемо відійти від Бога, коли відмовляємося слухати Його слова, коли слідуємо за впертістю наших сердець. Бог прагнув, щоб Його народ був близьким до Нього, «як пояс чіпляється до стегон людини», щоб бути Його «славою, хвалою, красою». Але вони не слухали.

А потім, у Євангелії від Матея, Ісус пропонує нам зовсім іншу перспективу. Він говорить про Царство Небесне, яке подібне до «гірчичного зерна, що людина взяла й посіяла на своєму полі». Це зерно «найменше з усіх насінин, але коли виросте, стає найбільшою з рослин». Він також порівнює Царство з дріжджами, які жінка змішала з борошном, «аж поки все тісто не закисло». Яка разюча відмінність від того згнилого пояса! Царство Боже починається з чогось малого, непомітного, але воно має силу рости, розширюватися, перетворювати все навколо.

Чи замислювалися ми, як часто ми недооцінюємо силу малого?… Як часто ми шукаємо чогось великого і вражаючого, тоді як Бог діє через скромні початки?

Минуло шість тижнів, як наш дорогий Бенджамін Во відійшов до Господа. Шість тижнів, коли його батьки, Алан і Тхао, його брат Раян, та всі, хто його знав і любив, несуть цей біль. І ми, можливо, відчуваємо себе малими, розгубленими, як те гірчичне зерно, що лежить у землі, або як тісто, що чекає на дріжджі.

Бенджамін був хлопчиком, який, хоч і прожив коротке життя, був наповнений надзвичайною цікавістю до світу. Він не боявся починати з малого, чи то занурюючись у складні технології, чи то віддаючи всі сили на бадмінтонному корті, вірячи, що «спробувати – це все, що має значення». Ця його здатність докладати зусиль, навіть коли результат не був очевидним, є відображенням того, як Царство Боже зростає. Його радість від мандрівок, від «спостереження за літаками» з батьком, від кожного нового відкриття – це була та маленька іскра, яка розгоралася в ньому, як гірчичне зерно, що перетворюється на великий кущ.

Життя Бенджаміна, його ніжний дух, його світла посмішка були подібні до того гірчичного зерна. Вони були малі, але мали величезну силу любові, доброти та надії, які продовжують жити в серцях тих, хто його знав. Він зараз перебуває у повноті Царства Божого, де все мале стає великим, де все приховане розкривається.

Алан і Тхао, Раяне, і всі, хто сумує, пам'ятайте, що навіть у найменших проявах любові, у найскромніших спогадах про Бенджаміна, є сила Царства Божого. Нехай пам'ять про Бенджаміна, його цікавість і радість відкриттів, надихає вас бачити Божу присутність у малих речах, у щоденних моментах. Нехай ці маленькі зерна надії, які ви плекаєте, зростуть у велике дерево розради і миру. І нехай Пресвята Богородиця, яка зберегла всі слова у Своєму серці, допоможе вам бачити світло навіть у темряві і чути голос надії. Амінь.